Це моє оповідання було опубліковано у "Великій дитячій газеті" №2 за 2009 рік.
ЯК СТАТИ ЗНАМЕНИТИМ
Сьогодні Гонта ходив якийсь не такий… Замріяний, зітхає… Взагалі, його звати Дмитро, а Гонта – прізвище. Але Дмитриків у нашому класі аж чотири! Спочатку, коли вчителька Олена Станіславівна казала: «Дмитре, до дошки!», вставали відразу четверо хлопців. А вже за тиждень – жоден. Бо кожний сподівався, що то не його викликають. Тоді вона стала називати їх на прізвища. І тепер вже ніхто не міг сказати: «А я думав, що то батьків Дмитра Скальського до школи викликають!» Так і приліпилося: Гонта і Гонта. Його навіть мама тепер так іноді називає. А ще, буває, перекручують і звуть Гонкою. Це через те, що він на перервах ганяє, як болід на «Формулі-1». Та сьогодні мій друг чомусь став тихим і непомітним. Я не дуже й переймався, може, у нього просто живіт болить. Але коли весь останній урок він не зводив очей з кирпатої Ольки Синиці, я зрозумів: все, пропав хлопець – закохався! Це ж тепер ні кіно з ним не подивишся, ні в комп’ютер не пограєш. Лише про неї думатиме. Ні! Товариша треба негайно рятувати.
Я взяв Дмитра за лікоть і привів його додому. Він, здається, навіть не помітив, що я хазяйную в нього на кухні. Ой, забув назватися! Я – Сашко Квасоля. Люблю попоїсти, а ще люблю всілякі вигадки. Тож зробивши канапки, я приніс їх до кімнати Гонти. А той… сидить, втупившись у фотокартку нашого класу. І чого дивитися – сьогодні ж усіх бачив!
– Гонта! Ти що це робиш?!
– Нічого… Дивлюся… – а голос такий тихенький!
– На кого? А… – здогадався я. – Ти що, закохався в цю Ольку Синицю?! Та вона ж як справжня синиця – тільки щось цвірінькає й крутиться туди-сюди.
– Закохався? Та ні… не закохався.
Ну, я майже заспокоївся й навіть уже руку до канапок простягнув.
– Тільки вона мене не помічає...
– Ну то й що? – здивувався я.
Але Гонта був такий сумний! Мені його навіть шкода стало.
– Чого це вона не помічає? – вирішив я його розрадити. – Он сьогодні вчителька помилилася, Гонкою тебе назвала. Всі засміялися, і вона також.
– То їй сусідка анекдот розказала…
І зітхнув так гірко-гірко.
– Та подумаєш, не помічає! Помітить!
– Як це? – стрепенувся Дмитро.
– Потрібно, щоб ти прославився!
( Read more... )