У мене на роботі зараз практикантка. Писала воно оповідання, а її вчила. Аж приємно за себе – скільки, виявляється, я думаю, поки пишу оповідання! Поки сама пишу – не помічаю цього, а як стала пояснювати – О-о-о-… Щоправда, оповідання в неї вийшло таке, ніби це писала маленька й дурненька я. Але наслідування – то не страшно, як для перших начерків.
Ярослав, щойно підморозило, впав і пошкодив ногу. До лікаря йти відмовився. По квартирі ходить нормально. А вчора навіть у справах ходив.
Діти дочекалися морозних канікул і розпустили соплі.
Софія каже, що не відмовилася б отримати на день народження флейту. А це, вибачте, щонайменше 200 долярів! Щоправда, відмовитися від усіх інших подарунків вона б також не хотіла.
Вчителька зі мною довго говорила щодо Івана. Виявляється, він додумався: раз йому за почерк знижують оцінки, то він взагалі перестав здавати письмові роботи з української! А ще казала, що «в нашому суспільстві, нажаль, всі мають бути ніби під одну лінійку, а тих, хто відрізняються – дзьобають», і що йому треба навчитися керувати емоціями і познайомитися з однокласниками, а наступного року – йой – купа нових вчителів і ніхто відразу не придивлятиметься який він розумний та інтелектуальний… А ми тим часом застукали Івана за тим, що він намагався відредагувати Вікіпедію. І, здається, чекає слушного моменту (коли нас не буде поряд) і таки це зробить. А ще – захопився якоюсь Кодою від Майкрософту. Це така штука для візуального проектування і програмування ігор (це мені Ярослав підказав – я в цьому нічого не розумію). До речі, Івану десять років.
Я зараз дивлюся комедійний серіал «Теорія великого вибуху» про геніальних вчених «не от мира сего». Частенько «бачу» там свого сина. І не знаю – чи радіти, чи плакати. Мабуть, поки що просто любитиму.
Отаке у нас зараз життя. А тепер я піду вшивати в лижні брюки нову блискавку – щоб дійти-таки завтра в обіцяні -26°С на роботу.